Працівник має право працювати в іншого роботодавця за сумісництвом у вільний від основної роботи час, якщо це не заборонено законодавством або трудовим / колективним договором. При цьому ні роботодавець за сумісництвом, ні роботодавець за основним місцем роботи не можуть вимагати у працівника графік роботи за місцями роботи (ст. 24, 25 КЗпП).
Відповідно до ст. 60-2 КЗпП дистанційна робота — це форма організації праці, за якої робота виконується працівником поза робочими приміщеннями чи територією роботодавця, в будь-якому місці за вибором працівника та з використанням інформаційно-комунікаційних технологій. У разі запровадження дистанційної роботи працівник самостійно визначає робоче місце.
У разі дистанційної роботи працівник розподіляє робочий час на власний розсуд, на нього не поширюються правила внутрішнього трудового розпорядку, якщо інше не визначено трудовим договором. При цьому загальна тривалість робочого часу не може перевищувати норм, передбачених ст. 50 і 51 КЗпП.
Отже, якщо жоден із роботодавців не вимагає дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку щодо визначеного графіка роботи, в договорах не встановлено фіксованого часу, протягом якого працівник обов’язково повинен бути присутнім на робочому місці та виконувати свої обов’язки, то працівник може поєднувати роботу в двох роботодавців одночасно протягом «звичайного» робочого дня, хоча це й не зовсім правильно. Мається на увазі, що якщо в працівника протягом 8-годинного робочого дня є час виконувати іншу роботу, то це означає, що він недостатньою завантажений трудовими обов’язками за основним місцем роботи.
Якщо трудові відносини оформлені належним чином, у жодного роботодавця не буде проблем з таким працівником.