Особливості надання відпусток під час воєнного стану визначено ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 р. № 2136-IX (далі — Закон № 2136).
Зокрема, частиною третьою ст. 12 Закону № 2136 передбачено, що протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою ст. 26 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 р. № 504/96-ВР (далі — Закон про відпустки).
Тобто в період воєнного стану дозволено надавати відпустку без збереження зарплати на строк, що перевищує загальне обмеження тривалості відпустки за сімейними обставинами та з інших причин. Це означає, що працівник може просити про надання відпустки:
- на 30, 60, 90 або більше календарних днів;
- кілька разів протягом календарного року;
- на тривалий період, якщо роботодавець погоджується надати таку відпустку.
Обмеження кількості календарних днів такої відпустки протягом року частина третя ст. 12 Закону № 2136 не встановлює.
У наведеній ситуації не слід плутати дві різні правові підстави. Частина третя ст. 12 Закону № 2136 передбачає право роботодавця надати працівнику відпустку без збереження заробітної плати без обмеження 90 календарними днями. Ця норма охоплює також відпустку за сімейними обставинами та з інших причин, передбачену ст. 26 Закону про відпустки, але таке рішення залежить від згоди роботодавця.
Частина четверта ст. 12 Закону № 2136 передбачає обов’язок роботодавця надати відпустку без збереження заробітної плати працівнику, який:
- виїхав за межі території України;
- набув статусу внутрішньо переміщеної особи (далі — ВПО).
Тривалість такої відпустки визначає працівник у заяві, але вона не може перевищувати 90 календарних днів.
Тож 90 календарних днів — це гранична тривалість саме обов’язкової відпустки за частиною четвертою ст. 12 Закону № 2136, а не загальне обмеження для всіх працівників. Якщо працівник, який виїхав за кордон або має статус ВПО, бажає перебувати у відпустці довше, роботодавець може погодити додатковий період уже на підставі частини третьої ст. 12 Закону № 2136.
Особливість норми частини третьої ст. 12 Закону № 2136 полягає в тому, що роботодавець не зобов’язаний, а може надати відпустку на прохання працівника. Тож її надання залежить від домовленості сторін трудових відносин.
Працівник не може вимагати від роботодавця обов’язкового надання відпустки на весь період, зазначений у заяві. Водночас роботодавець може:
- погодити всю тривалість відпустки;
- погодити менший період;
- відмовити в наданні відпустки, якщо це буде спричинено виробничою потребою в роботі цього працівника.
Крім того, відповідно до частини другої ст. 12 Закону № 2136 роботодавець має право відмовити в наданні будь-якого виду відпустки працівнику, залученому до виконання робіт на об’єктах критичної інфраструктури, виробництва товарів оборонного призначення або виконання мобілізаційного завдання (замовлення), з урахуванням установлених законом винятків.
Відпустка за частиною третьою ст. 12 Закону № 2136 надається протягом періоду дії воєнного стану. Тому її не можна оформити на період, який виходить за межі такого періоду.
Якщо працівник бажає тривалий час перебувати у відпустці, у заяві потрібно зазначити конкретні дати її початку та закінчення. При цьому дата закінчення відпустки може припадати на останній день дії воєнного стану, визначений відповідним Указом Президента України. На підставі заяви роботодавець видає наказ із зазначенням конкретного періоду й тривалості відпустки.
Якщо воєнний стан буде продовжено, а працівник бажатиме й надалі перебувати у відпустці, він має подати нову заяву, а роботодавець — видати новий наказ. Тобто автоматично продовжувати відпустку лише у зв’язку з продовженням воєнного стану не потрібно.
Час перебування у відпустці, наданій згідно з частиною третьою ст. 12 Закону № 2136, не зараховується до стажу роботи, який дає право на щорічну основну відпустку. Аналогічне правило встановлено й для відпустки за частиною четвертою ст. 12 Закону № 2136. Тому кадровик має враховувати всі періоди перебування працівника у таких відпустках під час визначення стажу для щорічної основної відпустки.
Отже, працівник, який не виїжджав за кордон і не має статусу ВПО, також може протягом календарного року перебувати у відпустці без збереження заробітної плати понад 90 календарних днів. Для цього застосовують норми частини третьої ст. 12 Закону № 2136. Така відпустка надається на прохання працівника й за згодою роботодавця, без обмеження загальної кількості календарних днів протягом року.
Водночас кадровикам потрібно пам’ятати про три важливих правила:
- відпустка згідно з частиною третьою ст. 12 Закону № 2136 надається лише на період дії воєнного стану;
- для кожного наступного періоду відпустки працівник подає нову заяву, а роботодавець у разі згоди видає новий наказ;
- час перебування в такій відпустці не зараховується до стажу, що дає право на щорічну основну відпустку.
Тож 90 календарних днів — це не загальне обмеження тривалості відпустки без збереження заробітної плати під час воєнного стану. Працівник може перебувати в такій відпустці й значно довше, але лише за погодженням з роботодавцем і в межах періоду дії воєнного стану.
Людмила ПОЛІЩУК
головна редакторка журналу «Кадровик України»