Ні, такий підхід неправильний.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 р. № 504/96-ВР (далі — Закон про відпустки) загальна тривалість щорічної відпустки, на яку має працівник, — 24 к. дн. за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору (якщо відпустка більшої тривалості не передбачена законодавством чи колдоговором). А ст. 9 Закону про відпустки ще визначено таке поняття, як стаж роботи, що дає право на щорічну відпустку. У цей стаж, серед іншого, входять вихідні дні, час окремих видів відпусток без збереження зарплати, але не входять дні відсутності працівника на роботі через прогули чи відсутність з нез’ясованих причин.
Тому формат обчислення кількості днів відпустки за принципом «24 ÷ 12 = 2 к. дн. за один місяць роботи» є неприйнятним. Він має право на існування лише як орієнтир для тих працівників, які сумлінно ходять на роботу, не користуються відпустками без збереження зарплати на час воєнного стану чи за сімейними обставинами, прийняті на роботу 1 числа, а звільняються 30/31.
Кількість днів невикористаної відпустки, на яку має право працівник, який звільняється, слід обчислювати пропорційно стажу роботи в календарних днях, що дає право на відпустку, починаючи з дня укладення трудового договору по день звільнення включно, за формулою:
24 ÷ 365[1] × стаж роботи в календарних днях, що дає право на відпустку.
Повністю відпрацьовані місяці враховуються тільки в розрахунковий період для обчислення відпускних чи компенсації за невикористану відпустку, якщо працівник перебуває в трудових відносинах з роботодавцем більше календарного місяця (з 1 по 30/31 число).
[1] Якщо не брати до уваги святкові та неробочі дні поза межами строку дії воєнного стану.