Запровадження простою у разі вимушеного зупинення виробництва через збройну агресію має чітке правове регулювання. Стаття 34 КЗпП визначає простій як зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, невідворотною силою чи іншими обставинами.
Якщо підприємство зазнало руйнувань виробничих потужностей і роботодавець об’єктивно втратив можливість забезпечувати працівників роботою, він зобов’язаний запровадити режим простою.
Для працівників це означає збереження робочого місця і трудових відносин навіть у період, коли виробництво не може функціонувати. Водночас ст. 113 КЗпП встановлює порядок оплати часу простою: він має оплачуватися з розрахунку не нижче двох третин тарифної ставки чи посадового окладу, визначеного працівникові.
Таким чином, навіть у разі вимушеного зупинення роботи через воєнні дії працівники не залишаються без доходу, а держава гарантує мінімальний рівень оплати праці. Простій у таких умовах є важливим інструментом захисту прав працівників і стабілізації трудових відносин у період воєнних викликів.